За джазом — до Коктебелю!

Валерій Пономарьов: Мене вразила правда, чесність і сила цієї музики

Валерій Пономарьов: Мене вразила правда, чесність і сила цієї музики

Валерій Пономарьов — учасник Koktebel Jazz Party 2017. Він виїхав з СРСР, знаючи напам'ять соло Кліффорда Брауна, Лі Моргана і Фредді Хаббарда. Сьогодні Валерій Пономарьов входить до десятки найкращих джазових трубачів світу. У нього свій біг-бенд у Нью-Йорку і такий самий оркестр у Москві. Перед фестивалем Koktebel Jazz Party легендарний джазмен розповів про джаз у своєму житті і про місію посла в музиці.

— Ви чотири роки грали в Jazz Messengers у великого барабанщика Арта Блейкі. Як це сталося?

— Мене й досі питають не про те, як я потрапив до оркестру, а як я навчився так грати в Росії. Вдало я об'явився! Оркестр Арта Блейкі традиційно складався тільки з американців африканського походження. І раптом в такому оркестрі з'являється не просто не американець, а росіянин. Яка це була сенсація! На мене приїжджали подивитися з усього світу, народ був вражений. Про мене писали: «Він так грає, ніби він в Гарлемі народився».

— Чому Jazz Messengers?

— Мене вразила правда, чесність і сила цієї музики. Є відчуття, що це перемога, яка дісталася дуже важко. Вслухайтеся в ці звуки. От важко людям, але вони все одно розповідають про свою правду. Арт Блейкі був надзвичайною людиною. Він часто говорив, особливо коли я почав грати в його оркестрі: «Правда неймовірніша, ніж вигадка. Знаєш правду — не бійся її сказати». І ще додавав до цього, дуже смішно: «Купуйте наші диски, як перед Богом кажу, дуже гроші потрібні».

— На стіні в Вашій кімнаті висять портрети музикантів. Хто вони?

— Це ключ до всієї моєї творчості. Вони всі — мої найголовніші натхненники: Кліффорд Браун, Чарлі Паркер, геній всіх часів і народів, Лі Морган, Арт Блейкі молодий, мої бабусі і дідусі, Луї Армстронг. До речі, у мене є картинка, яку я намалював у дитинстві. Я тоді ще не грав, але вже уявляв себе трубачем. Я побачив в журналі «Америка» фотографію Луї Армстронга, яка мене вразила. Цілими днями я дивився на неї і нарешті перемалював. А поруч намалював себе. Тут добре видно, що я на трубі ще не грав, тому що навіть не знав, як трубу тримати.

— Чи Ви зустрічалися будь-коли з вашими натхненниками, крім Арта Блейкі?

— Я перезнайомився і грав з багатьма своїми кумирами. Але найбільший діамант в короні мого життя — це робота з Артом Блейкі і «Посланцями джазу». А потім я грав в оркестрі мого найголовнішого трубного героя — Кліффорда Брауна. Одного разу я зайшов до класу трубачів на Ординці. Там висіла фотографія задумливого Кліффорда Брауна з трубою на пульті. Поблизу репетирували хлопці. Я їм кажу: «Подивіться, я ось на цій трубі грав!» Вони подумали, що божевільний прийшов. Аж раптом виявляється, що ні. Хто б міг подумати, що з Радянського Союзу хлопчисько втік, бо хотів грати в найкращому в світі джазовому оркестрі.

— А з Бродським Ви перетиналися? Ви ж одночасно виїхали.

— Я зустрічався з ним, навіть пару раз. У мене товариш, теж російського походження, був в іншому штаті, у нього була своя автомобільна майстерня і бензоколонка. Я поїхав до нього ремонтувати свою машину, а там якийсь мужичок сидить. Мій приятель каже: «Валера, познайомся, це Бродський». Ось так ми з ним і познайомилися. Скромний чоловік сидів, ніякого особливого ставлення до себе не вимагав. Потім знову ми так само бачилися. Я ще й Михайла Баришникова поверхово знаю, трохи з ним спілкувався. Зустрічався і з Євтушенком.

— Ви зараз викладаєте, продовжуєте традицію Блейкі. Що Ви розповідаєте своїм студентам про джаз?

— Я пояснюю їм, що музика — як мова: вона постійно знаходиться в розвитку. Грати на трубі і говорити — це один і той самий процес. Я дуже щасливий від того, що маю можливість ділитися своїм життєвим досвідом. Ось я доторкнувся до чарівного, для мене радість розповідати про це іншим. Чесно кажучи, рівень студентів сьогодні теж зовсім інший, тільки розкривай вуха і слухай їх сам.

— Чи можна зараз в Росії навчитися грати справжній джаз?

— О, так. В Росії є блискучі музиканти. До речі, квінтет, з яким ми будемо виступати на фестивалі, якраз із таких хлопців і складається. Неймовірний барабанщик Паша Тимофєєв. Раніше барабанщиків взагалі не було в Росії, а зараз справжні є. Ось Паша є одним з таких справжніх ударників. Володя Кольцов-Крутов — на такому ж рівні контрабасист у нас. Родіон Гоборов, піаніст. Сергій Головня, саксофоніст. Це люди світового класу, при всій повазі до попереднього нашого покоління. Талановитих людей завжди було багато, але щоб настільки розвинутися, до такої міри — раніше такого не було.

— Одного разу Ви говорили, що центр джазу поступово переміщається до Росії. Чому Ви в цьому впевнені?

— Тому що Росія зараз дуже активно імпортує джаз. У жодній країні світу так не відбувається. Таке враження іноді, що в Росії джазу більше, ніж у Нью-Йорку. Джаз, звичайно, — це досягнення Америки. Але він як подарунок поширився на весь світ. Де б джаз не знаходився, люди слухають і реагують на нього. Арт Блейкі завжди казав, що музика має сильний вплив на слухача, вона знімає з нього оболонку. Наш організм немовби захищається від повсякденного життя якоюсь оболонкою. Коли ви стикаєтеся зі справжнім мистецтвом, ця оболонка пропадає, ви сприймаєте все в ясному світлі.

—  Ви вже були на фестивалі Koktebel Jazz Party кілька років тому. Які у Вас враження?

— Чудовий фестиваль, тому всім треба приїхати і подивитися, що це таке. Коли ви стикаєтеся зі звуками джазу в перший раз, душа ваша розкривається, летить назустріч цим звукам. Під час взаємодії публіки і музикантів на сцені утворюється один монолітний сплав. Одна справа — говорити і вірити, і зовсім інше — кожною клітинкою своєї увібрати джаз. Ми вам представимо приголомшливе видовище: велику музичну подорож в інший світ, в світ мистецтва. Я як посланець джазу їду до вас на фестиваль і буду щасливий виступити.